Як завважив відомий поет-комуніст Борис Олійник, за СРСР «Україна за всіма параметрами - економічними, науково-творчою потугою й за рівнем життя - мала чільні рейтинги як у Союзі, так і в міжнародних масштабах. Що з нею сподіяли нинішні владці, може засвідчити наше нинішнє становище десь у другій сотні світового розвою». До слів Бориса Ілліча треба хіба що додати, що за роки «незалежності» можновладці, майже знищивши промисловість і аграрний комплекс держави, перетворили Україну на жебрачку, яка випрошує по всьому світу все нові транші, більшість із яких до людей ніколи й не доходили, наповнюючи кишені новітніх скоробагатьків.
Але навіть у бідній державі наші нувориші і чиновники живуть немов арабські шейхи в оточенні бритоголової охорони, давно пересівши з радянських «Волг» на «Мерседеси» і «Бентлі», у літаки і вертольоти. Хоча, як свідчить президент НАНУ двічі Герой Соціалістичної Праці Борис Патон, навіть легендарний багаторічний лідер УРСР Володимир Щербицький поводився доволі скромно: «З Володимиром Васильовичем завжди ходив тільки один порученець. Їде якось мій порожній автомобіль по вул. Банковій, і раптом водій бачить перед машиною Першого секретаря ЦК Компартії України з порученцем. Природно, шофер загальмував. А Щербицький зупинився, посміхнувся і показує - проїжджай. Ще й помахав услід: щасливої дороги».
Найстрашніше, що Україна за останні 20 років просто вимирає, бо нас вже давно не 52 мільйони. Особливо шкода позбавлених майбутнього дітей. Академік Андрій Сердюк свідчить:
- Підходам до соціальної політики того часу не завадить повчитися багато кому сьогодні: адже на вокзалах, під мостами, в урвищах, на закинутих дачах і в будинках, за неповними оцінками, тиняється до ста тисяч безпритульних, покинутих батьками дітей. І це тоді, коли народжуваність у нас впала до катастрофічного рівня, коли країна в центрі Європи стала розсадником небезпечних інфекційних захворювань - таких, як СНІД, туберкульоз, сифіліс, гепатити, дизентерія, сальмонельоз тощо.
А як жилося багатодітним родинам в Радянській Україні, згадував незабутній співак Народний артист СРСР Юрій Богатиков: «Я з великої багатодітної сім'ї. Мама сама, а нас п'ятеро братів і три сестри. Не витримали б мамині плечі, коли б не держава, її керівники... Відповідаючи за вирішення величезних державних завдань, вони, «справжні батьки Вітчизни», вміли побачити таланти. Підтримували їх. Справді вирощували нас. Пригадую, що в Харкові в той час я зустрів ще зовсім молоду дівчинку - Женечку Мірошниченко (згодом - легендарна народна артистка). Вона у 5-му ремісничому училищі вчилася, а я в 11-му. І ми в одному хорі співали, у професора Зями Заграничного».
А нині молодь позбавлена не лише культурних перспектив, а й спортивних. Як свідчить відомий спортивний організатор Михайло Бака, зараз усі зомбуються всілякими телешоу-шмоу: «Недалеко той день, коли багатьом глядачам вже буде несила відірватися від диванів, щоб поглянути за вікно. І не побачити там ще недавно переповненого дітлахами двору, обладнаного качелями, турніками, іншими спортивними снарядами».
Тож не дивно, що нині ніхто з молоді навіть не чув про норми ГТО, а майже дві третини призовників до армії хворі, не вміють плавати, підтягуватися, а про такі справді колись народні види спорту, як футбол, хокей, бокс, боротьба, знають лише із телевізійних трансляцій.
Замість реальних дій нині практикується показуха. Фактично в кожному напрямі, який потребує реформування, начебто здійснюється громадське експертне обговорення та створюються громадські ради при органах виконавчої влади, на які покладається аналітична та інформаційна робота. Доволі часто громадський сектор представляють колишні журналісти чи політики. Тому на певному етапі діяльність «четвертої гілки влади» (ЗМІ) та «п'ятої гілки влади» (громадські організації) перетинається, іноді дублює поняття «свобода слова», «публічність інформації», «відкритість політиків», «доступ до джерел інформації» тощо. Та все, як відомо, лише ширма та дешеві трюки для трудящих, які все більше позбуваються дурману буржуазної ідеології.
Сьогодні під тиском міжнародних організацій начебто посилюється публічність політики. Але ця її «доступність» приховує в собі захищеність коридорної політики. Остання залишається поза межами засобів масової інформації або містить дозовану, доступну кількість інформації, за рахунок якої створюються інформаційні приводи та формується публічна політика. Все на державному рівні вирішується після отримання хабарів у сумнозвісних кулуарах. А на міждержавному - після закритих для преси зустрічей президентів «без краваток», на яких зрадницьки і безсоромно торгують національними інтересами і долею майбутніх поколінь.
Володимир Бондаренко, голова ради директорів Інституту політичних, соціологічних та маркетингових досліджень
Загрузка опроса...
